Історія села Велимче
І. Село Велимче:
Ратнівського району, Волинської області
В адміністративному підпорядкуванні є село Дошне.
Площа населеного пункту - 678 га.
Розташоване в північно-західній частині Волинської області.
Відстань до районного центру від села по шосейній дорозі - 32 км; до найближчої залізничної станції Камінь-Каширський - 18 км.
Відстань до обласного центру - 110 км.
Перша згадка про Велимче відноситься до 1500 року. Тоді село мало назву Велунча. Залишилися в реєстрі платників податку імена поселян: Теребіж, Смолій, Трухан, Лавриш та інші. Відмічено в поселенні 9 дворищ, що вдвічі більше, ніж в селі Датинь. Це спростовує легенду про заснування села Велимче вихідцями із Датиня. В минулому столітті деякі автори виводили назву села як похідну з поєднаних двох слів «велике селище»
У люстрації 1565 року зазначено, що в селі Велунча є 13 дворищ. Через село у давнину проходив старовинний тракт з Ковеля на Брест.
Матеріал підготувала
вчитель української мови та літератури
Давидович Надія Іванівна
1. З документів сільської ради.
2. В.Г. Денисюк, І.О. Денисюк:
«Ратнівська земля». Луцьк «Надстир'я», 2003 р.
II. Населення
1. Кількість населення - 2886 чоловік (станом на 01.01.2018 р).
Кількість дворів - 794.
Вулиць - 23.
2. Соціальний і національний склад станом на 01.01.2018 р.
Дітей дошкільного віку - 270 чол.
Дітей шкільного віку - 442 чол.
Молодь (14-34 роки) - 890 чол.
Пенсіонери за віком - 523 чол.
За інвалідністю - 36 чол.
За вислугою років - 10 чол.
Інші види пенсій — 15 чол.
В селі проживає всього інвалідів - 105 чол.
Учасники бойових дій - 15 чол.
Росіяни - 6 чол.
Білоруси - 8 чол.
Молдавани - 1 чол.
Татари - 1 чол.
Видатні люди
Майстер народної творчості Гайдучик Ольга Павлівна.
Ще не так давно кросна були не тільки звичним, а й життєво необхідним атрибутом кожної селянської хати на Поліссі. На сьогоднішній день кросна ще зберігаються в багатьох оселях. Проте справжніх майстринь, які на примітивному ткацькому верстаті можуть створити не просто кустарний виріб, а витвір мистецтва, залишилось небагато. Одна з них - Ольга Павлівна Гайдучик.
Ткацьке ремесло вона перейняла від своєї майстрині ще дівчиною. У дев'ятнадцять років вперше сама «Згійно зіткала рядно». Вся хата прикрашена її власними виробами: на стінах - ткані килими і рушники, на ліжках - рядна, на дивані - покривало, на підлозі - доріжки.
У вбранні, витканому Ольгою Павлівною, виступають учасники дитячого фольклорного колективу «Джерельце» з села Маяки Луцького району. На "Берегині" отримала Ольга Павлівна почесне звання «Майстер народної творчості».
За одну зиму майстриня може виткати сто рушників.
Півень Василь Микитович - поет
Василь Микитович Півень народився в селі Велимче в сім'ї хліборобів. Працював токарем, викладачем української мови та літератури в середній школі №77 м. Одеси, вихователем по роботі з глухонімими заводу імені Жовтневої революції, старшим редактором редакційної колегії Одеської кіностудії художніх фільмів. Закінчив Одеський державний університет ім. Мечникова.
Василь Півень був учасником республіканської та кількох обласних нарад молодих літераторів, його твори пробивалися до читача через волинську та одеську періодики, зі сторінок республіканських часописів та колективних поетичних збірників. В 1991 році побачила світ його книга поезій «Дзвони волинського неба». Кілька його творів опубліковані і схвально сприйняті в українських виданнях Канади.
Матеріали підготувала Каць Світлана Олегівна
від мешканця села Велимче
Півня Григорія Микитовича (1950 р.н.)
Калінчик Микола Володимирович - Доктор економічних наук
Калінчик Микола Володимирович народився 1949 р. в селі Велимче. Після закінчення Велимченської середньої школи навчався на економічному факультеті Харківського сільськогосподарського інституту, проживає в Києві, працює в Науково-дослідному інституті.
Матеріали підготувала
Савлук Ольга Панасівна
від Борзовець Валентини Пилипівни.
Володимир Михайлович Вакулич
Народився у 1958 р. в с. Велимче. Поет. Журналіст. Член НСПУ (1999), член спілки журналістів України. Закінчив Львівський університет (1982). Працював у Кіровограді кореспондентом, завідуючим відділу обласної газети «Кіровоградська правда», редактором «Вечірньої газети». З 1995 року - у Києві: завідуючий сектору прес-служби Кабінету Міністрів України, керівник служби Віце-прем'єр-міністра України з гуманітарних питань. З 2000 року - помічник Глави Адміністрації Президента України. Присвоєно почесне звання «Заслужений журналіст України». Кандидат політичних наук. Автор монографії «Політико-історичний вимір європейської традиції», «Відносини «США-ЄС» і перспективи інтеграційного процесу в Європі», автор кількох статей у наукових журналах.
Матеріали підготувала
Трофимчук Ганна Федорівна
від Вакуліч Тетяна Степанівна (1940 р.н.)
Почесні жителі села Велимче
За значний вклад у розбудову та становлення незалежності України, соціально-економічний розвиток села, виховання, освіту, охорону здоров’я та піднесення авторитету територіальної громади рішенням Велимченської сільської ради від 09.11.2016 року №11/6 присвоєно звання «Почесний житель села Велимче»:
- Бебес Ользі Василівні, 23.06.1947 р.н., - ветерану праці, матері–героїні;
- Бурко Антону Панасовичу, 24.12.1928 р.н.,- ветерану праці, ковалю;
- Дарчику Григорію Олександровичу, 09.10.1938 р.н.,- ветерану органів місцевого самоврядування, члену виконавчого комітету сільської ради, голові Ради ветеранів;
- Літвинець Ользі Антонівні, 04.12.1936 р.н.,- ветерану праці, медичному працівнику;
- Півень Саві Матвійовичу, 04.12.1930 р.н.,- ветерану праці, будівельнику;
- Філозоф Марії Григорівні, 23.02.1945 р.н.,- ветерану праці, педагогу.
Рішенням Велимченської сільської ради від 16.11.2017 року №21/20 присвоєно звання «Почесний житель Велимченської громади»:
- Будніку Григорію Васильовичу, 03.12.1924 р.н., - ветерану праці, колгоспнику, учаснику бойових дій, інваліду Великої Вітчизняної війни І групи, жителю села Датинь;
- Геч Марії Павлівні, 08.01.1939 р.н., - ветерану праці, медичному працівнику, жительці села Велимче;
- Капітулі Катерині Микитівні, 20.05.1928 р.н., - ветерану праці, учаснику війни, педагогічному працівнику, жительці села Датинь;
- Малюх Касінії Філімонівні, 28.10.1926 р.н., ветерану праці, учаснику війни, педагогічному працівнику, жительці села Датинь;
- Нікончуку Івану Семеновичу, 01.05.1945 р.н., - ветерану праці, вчителю військової підготовки села Велимче;
- Нікончук Тетяні Дмитрівні, 19.11.1930 р.н., - ветерану праці, доярці з багаторічним стажем, матері–героїні, жительці села Велимче.
Матеріали підготувала:
Видрич Галина Федорівна, секретар сільської ради
III. Господарство
В 1948 р. в с.Велимче створений колгосп ім. Куйбишева, першим головою якого був Кузьмук Іван Калістратович, який працював на цій посаді півроку. Потім господарство очолювали вихідці із с. Замшани: Бірук, Заєць Панас, які працювали на цій посаді теж не довго. Значний вклад для розбудови і розвитку села вніс Черняк Федір Омелянович (1954-1959 рр.), коли очолював к-п ім. Куйбишева в с. Велимче: збудовано млин, пилораму, великий магазин, електростанцію, де першими електриками в селі були Савлук Федір Іванович, Півень Василь Макарович, Коляда Іван Іванович. Наступними керівниками колгоспу були: Михалевич Яким Григорович, Холод.
Колгосп ім. Куйбишева перейменовано на к-п «Комсомолець», який очолював Приймачук Михайло Ярмолайович (працював з 1961 по 1973 роки), наступними головами колгоспу були: Форманюк Яків Панасович (працював півтора року), Штик Володимир Олександрович, Шинкарук Павло Петрович. За керівництва Шинкарука П.П. набрало великого розвитку будівництво: будинок механізатора, розпочато та збудовано житлові будинки для спеціалістів сільського господарства та колгоспників (всього 24 житлові будинки). В цей час на цегельному заводі працювали 120 чоловік, столярні бригади та будівельні бригади (1985-1990 рр.) - до 100 чоловік, на фермах (№1- №3) працювали 150 чоловік, на тракторній бригаді - до 200 чоловік. На території сільської ради функціонував дитячий садок, школа, лікарня, працювала філія Ратнівського райпромкомбінату з пошиття ватних курток (до 60 чоловік).
Потім колгосп очолював Моголюк Володимир Іванович, Повх Василь Олександрович, Бурко Микола Васильович, Куничик Леонід Федорович - сільськогосподарське підприємство «Велимченський». З 2000 року очолив СВК «Велимченський» Павлович Петро Григорович, у 2001 році реорганізовано на СГПП «Надія». На сьогоднішній день господарство утримує 125 корів, господарює на 650 га землі.
У 1996 році на території сільської ради створено СФГ «Веста», яке очолює Павлович Петро Григорович, збудовано млин, відкрито пекарню та бар «Веста», в користуванні СФГ «Веста» є 3 га землі. У 2000 році СФГ «Веста» передано Павловичу Федору Григоровичу.
В зв'язку з тим, що на території сільської ради немає робочих місць, населення в основному займається веденням особистого селянського господарства; садять картоплю, сіють моркву та іншу городину, яку продають заготівельникам. В підсобних господарствах утримують худобу, свиней, коней, птицю, рідко - овець, кіз, кролів, бджолосім'ї.
Станом на 01.01.2018 року на території сільської ради зареєстровано 17 торгових точок, розвивають свою діяльність 18 підприємців.
Використана література:
І. В.Г. Денисюк, І.О. Денисюк: «Ратнівщина».
Луцьк «Надстир'я», 1998 р. - 349 с.
2. В.Г. Денисюк, І.О. Денисюк:
«Ратнівська земля».
Луцьк «Надстир'я», 2003 р. - 447 с.
3. Інформація записана зі слів свідка
Дарчика Григорія Олександровича, 1938 р. н.,
сільського голови 1965-1987 років,
ветерана праці, дитини війни,
нинішнього члена виконкому 7 скликання,
голови Ради ветеранів.
Підготувала: Секретар сільської ради Г.Ф.Видрич. Березень 2018 рік
ІV. Заклади освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури
У 1860 в c. Велимче відкрито однокласне «народне училище». У 1868 році тут навчалося 40 хлопчиків і 8 дівчаток.
У період, коли Західна Україна була під владою Польщі і в роки II Світової війни школа розміщувалась у чотирьох приміщеннях. Перше знаходилось в хаті, яку віддав під школу житель нашого села Шудрук Микола Іванович. Друге - на вулиці Ратнівській, де тепер проживає Літвинець Микола Матвійович. В ній працював вчитель-поляк Козелик Андрій Андрійович, який загинув 11.04.1943 року. Поховала його сім'я Дарчика Василя Івановича, де він жив на квартирі, а потім старший син Дарчик Пилип Васильович увіковічнив його пам'ять, поставивши пам'ятник.
У 1956 році відбувся перший випуск 10-річної школи, яку закінчило 16 чоловік. Директорами школи працювали: Чередніченко Григорій Данилович та Марков Микола Олександрович. Це було старе приміщення школи, яке мало 19 класних кімнат; діти навчалися у дві зміни. У 1986 році завершилося будівництво нової школи. З 1967 по 1990 рік директором школи працював Муляр Максим Варфоломійович, з 1990 року - Герасимчук Микола Андрійович, з 2003 року - Павлович Тетяна Володимирівна. З 1993 року у школі працює «мала академія» з фізики, керівником якої є вчитель - методист Трофимчук Віталій Сергійович. Учні неодноразово займали призові місця в районних, обласних і всеукраїнських олімпіадах з фізики.
Здобув популярність у краї, бере участь у багатьох загальнодержавних фестивалях, створений при сільському клубі в 1988 році, удостоєний звання «зразкового» дитячий фольклорно-етнографічний колектив «Золота криниця». Цей чудовий ансамбль впродовж багатьох років під керівництвом Ніни Григорівни Калінчик збирає і зберігає чудові перлини народного мистецтва. У репертуарі колективу - обжинкові, купальські, петрівські пісні, веснянки, колядки. Керівник колективу - Калінчик Ніна Григорівна, відмінник освіти. «Золота криниця» стала лауреатом багатьох всеукраїнських, обласних фестивалів і конкурсів народного мистецтва.
На даний час шкільна бібліотека знаходиться в школі, а сільська - в приміщенні сільської ради.
Будинок культури знаходиться у пристосованому приміщенні колишнього продовольчого магазину.
В 50-х роках у селі діяв медпункт у пристосованому приміщенні. Акушерками на той час працювали Видрич (дівоче прізвище Голуб) Таїсія Миколаївна, Геч (Панасюк) Марія Павлівна, Літвинець (Гасіч) Ольга Антонівна. У серпні 1958 року почалося будівництво лікарні на 25 ліжок, яку було відкрито в кінці того ж року. Головними лікарями працювали: Автаєв Анатолій, Павленко Ростислав, Бабенко Валентина Гаврилівна - перший працівник з вищою освітою, Гал Юрій Юрійович, Свистун Петро Терентійович, Бондарук Марта Іванівна, Азарій Сузанна Антонівна. В 1976 році на посаду головного лікаря призначили Жук Софію Михайлівну, яка і до цього часу очолює цей заклад.
У вересні 1996 року завершилось будівництво нового корпусу лікарні на 25 місць з амбулаторією.
10 грудня 1968 року у селі відкрито аптеку, завідуючим якої був Бондарчук Микола Іванович. З 2 січня 2004 року на посаду завідуючої аптеки було призначено Повх Галину Василівну.
У Велимчі з травня 1972 року працює дитячий садок «Пролісок». Приміщення садка типове, розраховане на 45 дітей. Перша завідуюча - Капітула Олена Хомівна. З серпня 1972. р. впродовж 27 років працювала вихователем Каць (Підв'язна) Анастасія Іванівна. До 1975 року в садочку була лише одна група - різновікова, з листопада 1975 року відкрито другу групу.
Завідуючими дитячого садка працювали: Барилюк Галина Іванівна, Штик Надія Семенівна, Веселюк Світлана Павлівна, Каць (Підв'язна) Анастасія Іванівна. На сьогодні дитячий садок «Пролісок» входить до навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня - дитячий садок» с. Велимче (створений розпорядженням голови Велимченської сільської ради №7 від 17.02.1997р.).
Матеріали підготувала Бурко Марія Миколаївна
Записано з уст жителів села:
Дарчика Миколи Васильовича (1931 р.н.),
Літвинець Ольги Антонівни,
Каць Надії Іванівни.
Використана література:
В.Г. Денисюк, І.О. Денисюк: «Ратнівська земля».
V. Конфесії та релігійні заклади
Серед населення села є такі конфесії:
- одна сім'я - ЄХБ;
- одна сім'я - свідки Єгови.
Всі інші жителі села є православними християнами.
У селі є Покровська церква, побудована ще в 1661 році. Простояла вона 149 років, аж поки не трапилась біда. У 1809 році на Великдень сталася з невідомих причин велика пожежа - храм згорів. У 1809 році населення побудувало нову церкву. У документах за 1892 рік сказано, що церква має прихожан: 859 чоловіків і 749 жінок. Приписано до церкви 77 десятих землі, у тому числі 36 десятих орної і 29 - сінокосу. Уже в 1893 році церкву ремонтували, поставлено на кам'яний фундамент.
В історії священнослужителів Свято-Покровської церкви звертає на себе увагу факт надзвичайно тривалого служіння багатьох з них у храмі: Ієрей Степан Михалевич служив з 1682 по 1760 рік - тобто понад 78 років. Після нього священниками були син, внук і правнук: Михалевич І., Михалевич В., Михалевич Г. Служили тут Левінсон О., а в другій половині XX століття - Котикович Микола, Симонович Федір, Пожар Роман, Сухов Микола. Нині настоятель церкви - Кравець Сергій Іванович.
8 листопада 2004 року в день пам'яті великомученика Дмитрія Солунського у Велимчі сталася ще одна історична подія: архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський Симеон освятив місце під забудову храму Дванадцяти Апостолів. Владика благословив керувати будівництвом настоятеля Милецької Свято-Миколаївської обителі архімандрита Леонтія Бурко (уродженця с. Велимче).
4 грудня 2005 року на дану парафію було направлено отця ієрея Сергія Харковця. Спільними зусиллями керівників, жителів села, усіх не байдужих до цієї благородної справи, храм було збудовано і 13 грудня 2008 року, у день пам'яті апостола Андрія Первозванного, Єпископ Володимир-Волинський і Ковельський Никодим його освятив. Храм величний, здається, що куполи сягають неба. Залишається лише прагнути, аби і душі наші досягли небесних висот.
В Лазареву суботу 2017 року розпочалися богослужіння української православної церкви Київського патріархату в пристосованому приміщенні, яке надав житель села Велимче Гайдучик Володимир Іванович. Богослужіння проводив ієрей Гамера Микола Петрович. З травня 2017 року богослужіння проводить ієрей Гавран Володимир Миколайович.
Матеріал підготувала
Філюк Галина Василівна.
Записано з вуст жителів села:
Бурко Степаниди Степанівни (1928 р.н.),
Ніколаюк Марії Артемівна (1943 р.н.)
В.Г. Денисюк, I.О. Денисюк: «Ратнівська земля».
Луцьк «Надстир'я», 2003 р.
VI. Волосна або сільська управа, ревком, рада тощо
1395 рік. Село Велимче, волості Датинської, розміщено поблизу річки Турія.
В епоху польського гніту, село це під назвою Велюнчи, входило до складу Ратенського староства і належало Ратневським королівським землям. Маєток Велимче управлявся особливими старостами. З кінця XVIII ст. село з королівської власності стало власністю російської казни.
До 1939 року, коли Західна Україна належала до Польщі, Велимче відносилося до Датинської Гміни, до складу якої належало дванадцять навколишніх сіл.
Сторінки історії сільської влади
У 1944 році очолював сільську раду й трагічно загинув Жмур Д.Р. У документах зазначено, що головою сільської ради був Коляда М.М. До 1946 року очолював сільську раду Жмур Євдоким та інші. Згодом - Павлович Іван Гнатович, Чиж Микола Миколайович, Калінчик Федот Дмитрович, Малюх Іван Купріянович, Півень Степан Онуфрійович. З 1965 по 1987 рік - Дарчик Григорій Олександрович. Далі - Бурчак Галина Василівна, Бабачук Петро Володимирович. З 1996 по 2005 рік - Заліпа Галина Яківна. 3 2006 по 2015 рік сільським головою працював Філозоф Василь Іванович. З 04.11.2015 року по 10.11.2017 року – сільський голова Павлович Анастасія Іванівна. З 10.11.2017 року по теперішній час Павлович Анастасія Іванівна – голова Велимченської об’єднаної територіальної громади, до якої входять села: Велимче, Дошне, Датинь, Запілля.
Використана література:
1. Ратнівщина: історцко-краєзнавчий нарис.
Луцьк «Надстир'я», 1998 р. - 352 с.
2. Денисюк В.Г., Денисюк.І.О. «Ратнівська земля»:
історико-краєзнавчий нарис.
Луцьк «Надстир'я», 2003 р. - 452 с.
3. Н.І. Теодорович «Волинь»
4. Запис із слів Дарчика Григорія Олександровича,
колишнього голови сільської ради.
Матеріали підготувала Бурко Мирослава Маркіянівна.
VII. Громадсько-політичні організації
До 1939 року в селі панувала влада Польщі. З приходом Червоної Армії розпочалося становлення і розмежування політичних сил: радянофільська (відстоювали радянську владу); «бульбаші» - спиралися на власні сили під керівництвом родини Миколаюків; оскільки були і польські родини, то група людей визнавала і примат польської влади. Жителі села згадують, як жорстоко була винищена сім'я поляків, хата яких була на території цегельного заводу.
Чітко вираженої діяльності КГОУ не було. В післявоєнний період розпочалося створення колгоспу, активізувалася діяльність КПЗУ.
Підготувала Бурко Мирослава Маркіянівна
зі слів жителів села:
Зуб Ганни Олексіївни (1935 р.н.),
Повх Марії Семенівни (1924р.н.).
VIII. Засоби масової інформації
Перше приміщення пошти було у Багушовій хаті. Пошта була заснована приблизно у 1948 році.
Перший чорно-білий телевізор з'явився у Повха Михайла Арсентійовича у 1968 році, кольоровий - у Наход Тетяни Михайлівни у 1990 році.
У селі був радіовузол, заснований у 1951 році при Чернякові Ф.О.
Перший телефон був на пошті, а пізніше в голови сільської ради (Павлович І.Г.), та в голови колгоспу (Кузьмук І.К.).
Вежа супутникового зв'язку встановлена у Велимчі в 2005 році.
Матеріали підготувала Філозоф Лілія Миколаївна
зі слів Філозоф Марії Григорівни (1944 р.н.)
ІХ. Пам'ятки історії та культури
У 1968 році споруджений пам'ятник на честь односельчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Автор пам'ятника, виготовленого на Львівській кераміко-скульптурній фабриці - Чайка Я.Л. Це скульптура жінки у довгому вбранні, яка стоїть на постаменті – «Скорботна мати». Скульптура висотою три метри, шириною 0,9 метрів, постамент висотою 1,5 м. Пам'ятник виготовлений з бетону і мармурової крихти.
У 1958 році у селі споруджений ще один пам'ятник на місці поховання розстріляних у ніч з 25 на 26 вересня 1944 року чотирнадцяти людей, які проводили селянське зібрання, в тому числі розстріляно Жмура Давида Романовича - голову Велимченської сільської ради. Територія меморіального комплексу має вигляд прямокутника розміром 27х27 м.
У 1992 році був споруджений пам'ятник в лісі в урочищі «Цюприк» на честь розстріляних німцями у роки Великої Вітчизняної війни, за те, що вони в часи окупації боролися за радянську владу. Пам'ятник споруджено за сприянням голови сільської ради Бабачука Петра Володимировича на прохання Геч Катерини (Криворотишиної), оскільки серед розстріляних був її чоловік Геч Іван.
У 1992 році споруджено пам'ятник в урочищі «Плав» на честь льотчиків Курило і Хохлачова, які в роки Великої Вітчизняної війни загинули на території села Велимче.
Матеріали підготувала Бурко Мирослава Маркіянівна
зі слів жителів села:
Калінчик Ольги Констянтинівни (1963 р.н.),
Видрич Галини Федорівни (1961 р.н.).
Денисюк В.Г., Денисюк І.О. «Ратнівська земля»
X. Події
Війни. На фронтах Другої світової війни брали участь 158 чоловік. З них 91 загинув, в тому числі 25 пропали безвісти.
За роки фашистської окупації в селі, як свідчить акт реєстрації збитків Седлищанського району, до якого належало Велимче в 1944 році, зруйноване одне приміщення школи, декілька житлових і господарських будинків.
В урочищі Бабоцьке в 1943 році розстріляли єврейські сім'ї, які після погрому в Ратному переховувалися на хуторі Цюприк. Мешканці села Радіон Литвинець, Феодосія Зуб та інші переховували на хуторі і врятували в роки фашистської окупації єврейську дівчинку Шейдя, сім'ю якої розстріляли окупанти.
Від фашистських окупантів звільнено Велимче 15 березня 1944 року. Ще одна сторінка історії свідчить, що майже 50 осіб брали участь у визвольній боротьбі. 36 мешканців реабілітовано як таких, що зазнали репресій тоталітарної системи.
Віддають у селі шану пам'яті тим, хто загинув на фронтах Другої світової війни, брав участь у визвольній боротьбі, всім ветеранам. Це: Бебес І.П., Борзовець В.Ф., Буднік М.І., Вакуліч І.А., Видрич В.Г., Дарчик Д.П., Дарчик М.Ф., Калінчик І.К., Геч І.І., Калінчик Й.Ф., Капітула І.Я., Каць В.І., Коляда І.П., Малюх I.X., Малінчук С.В., Наход К.І., Наход С.М., Кухарчук І.П., Півень А.О., Філюк Г.Г., Філюк Г.М., Чих Х.Р., Шудрук М.О., Чих М.М., Філозоф А.І., Черняк П.Р., Долюк П.Ф. та ще багато інших.
Посилання:
Денисюк В. Т., Денисюк І. О. Ратнівська земля:
історико-краєзнавчий нарис.
Луцьк: Надстир'я, 2003 - 452 с.
Депортація. У 1939 році на територію Західної України прийшла радянська влада. У селі Велимче запам'ятали це тим, що почали всі ходити до школи.
Друга половина 1941 року принесла із собою фашистську окупацію. Велимченці думали, що буде краще жити за німців, але було все так само: убивали людей, забирали в Німеччину на роботи, винищували євреїв. На них був пришитий знак на одязі - жовта латка.
До Німеччини брали тільки відбірних, здорових людей. Везли до Ковеля на комісію: перевіряли, чи були люди здорові фізично, чи були розумні і кмітливі.
За свідченнями Гайдучик Домни Григорівни: ще до Німеччини вона довго переховувалась на горищі на хаті. Там їй батько зробив у куточку будку, закидав соломою і Домна там ночувала, адже вночі постійно перевіряла людей німецька міліція.
Але все таки Домна була змушена поїхати, її сестра Надя прибігла плачучи до будинку їхніх батьків (сама була заміжня та жила окремо з чоловіком) і почала благати Домну більше не переховуватись, бо якщо вона не поїде, то всю їхню родину виб'ють. Отже, фактично рідна сестра взяла зложила торбину Домні, посадила її у візок, запряжений кіньми, який і довіз її до Ковеля, на пересильний пункт. Страх за своє життя і життя рідних змушував людей іти на радикальні кроки. Це відбулося 26 червня 1942 року.
Тиждень їхали до Німеччини. Привезли їх усіх у місто Відень, там бідних людей розподілили кого куди, Домну - у місто Лічавк на трикотажну фабрику, там пробула 7 місяців. Потім був Кегберк 11 місяців. Далі привезли в Гмюнд, побула 19 днів і здійснила втечу, адже терпіти постійний голод і холод не було сили. Вирішила втекти, хоча знала, що з цієї країни їй не вибратися, її зловили в той самий день у Відні. Був суд, дали 2 місяці штрафлагера у Ланцедорфі. Після лагера Домна потрапила до хазяїна, в якого пробула 1 рік і місяць.
Весною 1945 року прийшли "совєти". Домна залишила хазяїна і пробула ще ціле літо у лагері Крєндорф, адже волі їй і таким як вона ще ніхто не давав.
На цьому поневіряння Домни Григорівни не закінчились, її радянська влада хотіла забрати в армію, вони бачили, що ця дівчина є здоровою, але не підійшла вона по грамотності.
На початку серпня Домна пройшла комісію, яка підтвердила те, що вона є здоровою і може повертатися додому. Везли цих змучених людей машинами аж до самого Львова. Приїхала Гайдучик Домна Григорівна в село 20 вересня 1945 року.
Посилання:
свідчення Гайдучик Домни Григорівни 1922 р.н.
Записано 15 березня 2009 року.
Війна в Афганістані. Афганістан увійшов у нашу історію вічним болем. З села Велимче приймало участь 19 чоловік, один з них повернувся додому у цинковій труні, це - Заліпа Микола Васильович.
Каган Микола Васильович та Каган Петро Васильович померли після війни, в мирний час, недовго насолодившись життям.
Пройшли пекло Афганістану такі велимченці-інтернаціоналісти:
Літвинович Олександр Іванович
Савлук Микола Іванович
Геч Василь Миколайович
Пірожик Микола Пилипович
Геч Василь Іванович
Півень Петро Євгенович
Геч Микола Юхимович
Півень Василь Олексійович
Капітула Сергій Васильович
Редькович Сергій Миколайович
Капітула Володимир Васильович
Філозоф Микола Іванович
Наход Ярослав Петрович
Москалюк Анатолій Іванович
Мажула Володимир Іванович (Югославія)
Рубіновський Леонід Гнатович
Посилання: зібрала матеріал
вчитель Філюк Галина Василівна.
Антитерористична операція (АТО - російсько - українська війна). З села Велимче з 2014 року безпосередньо брали участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції 13 чоловік, 2 з них – Повха Миколу Івановича та Коляду Дмитра Степановича Указом Президента України нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Боронили спокій, мир, Україну: Нікончук Юрій Миколайович, Редькович Володимир Васильович, Гайдучик Петро Васильович, Філозоф Богдан Васильович, Філозоф Віталій Миколайович, Редькович Іван Миколайович, Каць Василь Вікторович, Заєць Анатолій Адамович, Цепух Юрій Васильович, Наход Олександр Васильович, Редькович Василь Васильович.
Посилання: зібрала матеріал
секретар сільської ради Видрич Галина Федорівна.
Події. В 1950 році неподалік від хутора Дошно в урочищі "Велике Багно" був випадково знайдений і розсекречений НКВД схрон ОУН-УПА, в якому знаходилось три жінки - воячки ОУН-УПА. Вони не здалися живими в руки енкаведистів, пострілялись.
Посилання: свідчення Калінчика Володимира Івановича.
Записано 16 березня 2009 року.
Переселення відбулося таким чином: з, хуторів людей заставляли переїжджати в село для роботи в колгоспі. Це відбулося починаючи з 1948 - 1949 років. Люди дуже не хотіли цього, адже в колгосп потрібно було віддавати весь свій реманент і худобу.
Посилання:
свідчення Калінчик Ольги Констянтинівни,
записано 18 березня 2009 року
свідчення Гайдучик Домни Григорівни,
записано 15 березня 2009 року.
Реформи. Після смерті Й. Сталіна у селі Велимче відчули полегшення. Адже було відмінено багато податків, такі як: холостяцькі податки, натуральні, грошові.
Посилання:
свідчення Калінчик Ольги Констянтинівни,
записано 18 березня 2009 року
свідчення Гайдучик Домни Григорівни,
записано 15 березня 2009 року.
Виселення. Людей виселяли до Сибіру через «зв'язки з бандерівцями». До хати серед ночі приходили, нічого не пояснюючи, люди у формі переписували все нажите добро, що мала сім'я у господарстві і наказували збиратися у далеку дорогу.
Із Бурко Степанидою Степанівною це сталося у 1947 році. Вона вже встигла вийти заміж за Василя, брат якого Авраам пішов у ліс до вояків УПА.
Це і стало причиною виселення Степаниди з чоловіком, його батька, матері та їх дочки.
П'ятнадцять діб у вагонах-товарняках доставляли до Сибіру під конвоєм ні в чому не винних людей. І новою домівкою для сім'ї Бурків стало місто Ленінськ-Кузнецький Кемеровської області, де чатувала на них не лише холодна і голодна чужина, а й болі, втрати і трагедії.
Степанида, працюючи у шахті біля циркулярки, на п'ятому році життя у Сибірі, як було їй лише двадцять чотири роки, втратила ліву ногу - її відрізало поверх коліна. Відтоді скалічена і права рука. Колоди лісу, що зірвалися, покотились прямо на жінку, збили її з ніг і кинули під циркулярку.
А Вакуліч Єлизавета Панасівна пригадує, що в 1949 році до Караганди було виселено Вакуліч Марію Павлівну, 1922 року народження - сестру її чоловіка Вакуліча Данила Павловича, звинувачену у зв'язках з бандерівцями. Саме це і послужило причиною для виселення в Хабаровський край решти членів сім'ї.
12 травня 1950 року вся сім'я Вакулічів у складі матері Тетяни Кирилівни, її синів Федора та Данила і невістки Єлизавети була відправлена з с. Велимче у Ковель на пересильний пункт, де вони пробули 6 місяців і саме там велося слідство та допити. Єлизавету Панасівну на допит викликали тільки один раз і поставили запитання: «Чому вийшла заміж за бандита?» У відповідь почули, що він не бандит. Це і вирішило долю Єлизавети Панасівни.
З Ковеля сім'ю відправили в Хабаровський край, Нижньоамурську область, Ульчиський район, поселення Дюльді. Там всіх змусили підписати документи про довічне поселення і розмістили прибулих у конюшнях, де жили два місяці. Переселенці своїми силами зводили бараки.
Мати чоловіка Єлизавети Панасівни, Вакуліч Тетяна Кирилівна неодноразово зверталась до московського уряду а потім і до київського зі скаргою про безпідставне виселення її сім'ї. Лише у 1958 році прийшов документ, який дозволяв повернення на Батьківщину.
Ось кілька імен, які ще були примусово виселені на довічне проживання у Сибір:
1. Вакуліч Єлизавета Панасівна, 1927 р.н., виселена у 1950 році, звільнена у 1959 р.
2. Філюк Федір Петрович, 1932 р. н., заарештований 1951 році, звільнений 1955 р.
3. Вакуліч Данило Павлович,1927 р. н., виселений 1950 року, звільнений 1959р.
Посилання:
свідчення Бурко Степаниди Степанівни,
записані 14 березня 2009 року;
Вакуліч Єлизавети Панасівни,
записані 13 березня 2009 року;
Філюк Федір Петрович,
записані Савлук Миколою Семеновичем
28 жовтня 2007 року.
Інформацію зібрано
Калінчик Оксаною Павлівною.
XI. Природа
Село Велимче розташоване в північно-західній частині Волинської області, між райцентрами Ратно і Камінь-Каширським, на південь від них. Воно знаходиться на лівому березі річки Турія. Місцевість, яка прилягає до села рівна, заболочена, з окремими масивами зелених насаджень.
У Велимчі є два озера: на південному заході знаходиться озеро Вінок, а на північному сході - озеро Гниле.
Озеро Гниле назване так за своєю будовою дна. Легенда, що ходить в селі розповідає, що на цьому місці було колись село і воно потонуло. З часом озеро почало заростати, утворивши поверхню, що гойдається і дістало назву "Плав". Озерце, яке залишилось посередині, не заросло, люди його назвали - Гниле.
За Радянських часів, це місце хотіли осушити, та не піддалось людям це загадкове озерце. Внаслідок цього на пам'ять залишились кругом "Плаву" ями і канави з кількома вузенькими стежинками, щоб тільки пішки можна було пробратися до цієї особливої краси. Від цього "Плав" не став гіршим, а ще привабливішим і цікавішим.
Приємною прохолодою влітку зустрічають невеликі рукотворні ставочки гостей і жителів села. Люблять купатися там діти, рибалки в густих очеретах зустрічають ранки, закохані прощаються з короткими ночами. Миловидні і трохи незвичні тутешні краєвиди - одних захоплюють, інших відлякують.
Особливо дуже гарно на "Плаву" весною! Стоять білокорі берізки, розпустивши своє гілля, мов дівчина шовкові коси. Неподалік молоденькі дубочки пишаються своєю грацією. Де-не-де визирають сосонки, підеш між ними - втрапиш на сироїжки, що причаїлися. І ось саме цікаве. Ідеш далі, можна побачити «вікно». «Вікнами» у нас, на "Плаву", називають незарослі місця. Дуже корисно влітку тут ходити босоніж. На "Плаву" ростуть лікарські рослини. Вода, що просякає з-під блідо-зеленого моху м'якенька і шовковиста.
А осінню з-за темно-зеленого журавлиннику визирають червонощокі ягідки журавлини. Люди їх збирають пізньою осінню. Дуже корисні і цілющі ці ягоди.
Одного року тут, на "Плаву", лебедина пара зосталась зимувати. Цілу зиму дорослі лід прорубували, а діти хліб для цих пухнастих красенів носили. А потім лебеді посміливішали, самі стали до ближчих домівок приходити і разом з домашніми птахами ласувати зерном.
Легенда про "Плав". Колись, давно-давно, ще в сиву давнину, за часів, що не пам'ятає і моя бабуся, на цьому місці де зараз "Плав", було гарне село. Невеличкі біленькі хатини, солом'яні стріхи, дерев'яні колодязі, лозові огорожі вражали своєю неповторністю. Вишиті сорочки жінок і дівчат вигравали на сонці різними квітами. Стрічка в косі дівчини, що лягала до пояса, підкреслювала її вроду. Жовтий козацький чуб та чорні вуса були окрасою парубків. Барвінком та м'ятою стелились стежки, по яких дівчата та жінки ходили з коромислом по воду.
Роботящі люди жили в цьому селі. Вони орали, сіяли, жали, в снопи жито складали, а вечорами такі пісні співали, що аж серце мліло. В неділю раненько до церкви ішли і діти і дорослі.
Ось і зустрілись хлопець і дівчина на цій дорозі, познайомились. По селу пішли цікаві новини. Весілля в нашому селі буде! Вже і день весілля визначили, батьки музик запросили, дружки метушаться - молоду прибирають, вінок з барвінку і ромашок сплели, щоб була найкращою.
Наступив день весілля. Зустріли хлібом і сіллю сватів, молодих повінчали. Сміх кругом, пісні, виграє скрипка і сопілка, танцюють парубки з дівчатами. Аж раптом непрошений гість - старенька бабуся в чорній хустині, з палицею в руках вся в зморшках підходить до молодят. Бере їх за руки і тихо каже: «Ідіть, мої любі, ідіть, мої милі, ідіть геть із села, нічого не питайте, не озирайтеся та не розмовляйте.»
Молоді, побачивши жах на обличчі старенької, пішли. Та тільки вийшли вони на околицю села, як почулися людські крики, шум води, не витримала молода - оглянулась. І стала враз берізкою тендітною-тендітною. А за нею оглянувся і молодий, і вмить перетворився на міцного дуба.
І стоять на тому місці, як свідки тієї трагедії, що сталася в селі, зміцнілі дуб і берізка. А село потонуло, пішло під воду і стало озером.
Ось така невесела історія.
Це озеро було більшим, а з часом заростає, та й заростає, тільки не заросло те місце де була церква.
Ось так і утворився "Плав". А серед "Плаву", в густих очеретах красується озеро Гниле.
Красиво тут і літом, і зимою, і пізньою осінню і ранньою весною! Така Краса! Така загадковість і замріяність цього таємничого куточка землі поліської, моєї рідної землі, землі моїх дідусів і бабусь!
"Плав" зараз є гідрологічним заказником місцевого значення. Люди люблять і бережуть цю унікальну перлину села.
Посилання:
зі слів Буднік Тетяни Василівни
Озеро Вінок (Вінець) басейну річки Турія. Максимальна глибина - 6м, середня глибина - 1,29м. Його площа - 4,4га, об'єм - 808,8 тис.м3. Озерні відклади сапропелю - 59,9 тис.т. На даний час озеро сильно заростає.
Легенда про озеро Вінок. Одного прекрасного дня у селі було весілля. На подвір’ї весело грала музика, а недалеко на калині щебетав соловейко. Радісно було на душі у людей та молодого подружжя.
Недалеко від біленької хатини, покритою соломою, була криничка. Кругом її росла ніжно-зелена травичка, червоні, білі, світло-жовті квіти піднімали свої тендітні голівки до сонця. Лагідне сонечко пестило їх ніжним золотавим промінням.
Наречена взяла коромисло і пішла до криниці по воду. Підійшовши, зупинилась взяла відерце і нахилилась зачерпнути водиці. Раптом її вінок упав з русої коси у криничку. Забушувала вода, зашуміла хвиля і почала розливатися, бурчати, рватись на волю. Незабаром на місці кринички утворилось озеро, схоже на дівочий вінок. Назва збереглася і до нашого часу.
Озеро Дошне басейну річки Турія. Розташоване біля села Дошне на території Велимченської сільської ради. Озеро карстового походження, площа - 18,7 га, максимальна глибина - 42 м. Північно-східна частина водойми має крейдяно-вапнякове дно, на відстані близько 10 метрів від берега - різкий перепад глибин (10-25 м). Береги обривисті. У південно-західній частині озера дно також має крейдяно-вапнякову основу, частково замулене, перепад глибин не такий різкий як у північно-східній частині.
Береги заболочені, порослі очеретом та чагарниками. Навкруги озера росте вільха. Вода надзвичайно чиста. Місцеві жителі використовують її у побутово-питних цілях. В озері водяться різноманітні види риб: лящ, щука, окунь, карась, раки. Часто тут можна побачити диких гусей та качок. Прибережна захисна смуга частково меліораціїзована. Зі сторони села ширина її становить 10-20 м. Площа прибережної смуги становить 10,5 га. Озеро Дошне є чудовим місцем відпочинку та придатне для рибальства.
Посилання:
Ільїн Л.В., МольчакЯ.О. «Озера Волині»:
Лімно географічна характеристика.
Луцьк «Надстир'я», 2000 р. - 140 с.
Гідрологічні заказники місцевого значення - "Урочище «Терешкове» та "Урочище «Плав». Гідрологічний заказник місцевого значення "Урочище «Терешкове» та "Урочище «Плав» організовані відповідно до рішення обласної Ради народних депутатів від 17.03.1994 р. з метою посилення охорони цінних лісоболотних, водних та інших природних угідь, що мають велике науково-історичне, культурно-естетичне і рекреаційне значення, збереження місць масового розмноження і мешкання цінних водоплавних і інших птахів, на базі унікального болота.
Гідрологічний заказник «Урочище «Терешкове», площею 9,3 га і «Урочище «Плав», площею 16,4 га розташовані в межах землекористування Велимченської сільської Ради.
Територія цих заказників місцевого значення з усіма об'єктами, що на ній знаходяться, входять до складу природно-заповідного фонду України.
Територія заказників за погодженням Держуправління Мінприроди України, Ратнівської районної державної адміністрації і Велимченської сільської ради народних депутатів може використовуватися для відвідування туристів, виробничої практики студентів, екскурсій школярів та проведення науково-дослідних робіт, якщо цим не буде наноситись шкода природному комплексу, що охороняється.
На території заказників забороняються слідуючи види господарської діяльності:
- прокладання шляхів, будівництво будь-яких об'єктів;
- проведення осушувальної меліорації, добування торфу, сапропелю і інші роботи, які можуть призвести до змін водного режиму на заповідній території;
- порушення земельного покрову;
- заготівля приватними особами лікарських рослин, ягід та плодів;
- застосування хімічних засобів захисту рослин і мінеральних добрив;
- розведення вогнищ, влаштування стоянок автотранспорту, наметів туристів, забруднення і засмічення території заказника;
- спалювання сухої трави;
- проведення іншої діяльності, що може змінити ландшафт території та генофонд рослинних угрупувань, видової чисельності та щільності поголів'я птахів і тварин на заповідній території.
Допускається регульований відпочинок громадян.
Річка Турія. В нашому селі протікає річка Турія - права притока Прип'яті. Довжина - 202 км, площа водозбору - 2969 км2, падіння - 0,92 м/км. Турія бере початок на дні осушувального каналу в 2 км південніше с. Затурці Локачинського району. Основні притоки: р. Ворона, р. Бобрівка, р. Рудка, струмок Дурниця.
Протікає вся в межах Волині.
Басейн Турії має грушеподібну форму і займає значну частину Поліської низовини. Більша частина басейну відкрита, з супіщаним покривом, розорана; зустрічаються мішаний ліс, болота. Переважно осушені. Долина слабо виражена. Рослинність лугова і рідше чагарникова. Русло майже скрізь заросле водяною рослинністю. Дно рівне, на перекатах супіщане, піщане, на плесах - мулисте, рідше - торфове. Береги висотою 0,5 - 1,5 м, круті, або обривисті, зарослі травою, рідко - чагарниками і окремими деревами.
Живлення переважає снігове з помітною участю дощового. Річний хід рівня води характеризується інтенсивним весняним підйомом, низькою літньою меженню, яка порушується паводками. Замерзає річка на початку грудня - початку січня.
Вода в річці Турія жовтуватого кольору, з болотним запахом та присмаком, для пиття годиться після очищення. Фауна включає такі цінні види, як щука, плітка, краснопірка, лин, лящ, карась, короп, сом, миньок, окунь. Серед амфібій в зооценозі водойм протягом усього вегетаційного періоду є багато озерних та ставкових жаб.
Посилання: Мольчак Я.О. «Річки Волині»,
Луцьк «Надстир'я» 1999 р.
Ліси - величезне багатство. Село ніби причаїлось серед лісу. Тут поряд із хвойними (сосною, ялиною) ростуть листяні дерева: дуб, вільха, береза, а також багато кущів: ліщина, малина, ожина, бузина, великі площі займають невеличкі вічнозелені кущики чорниці, її щедрий урожай годує велику кількість лісових мешканців, а також заготовляється людьми.
Цінними лікарськими рослинами, які ростуть в наших лісах є: полин, чебрець, звіробій, багно болотне, медунка, перстач, безсмертник та багато інших.
Мабуть, не зустріти людину, яка б не захоплювалася збиранням грибів, які є цінним даром наших лісів. Після теплих літніх дощів з'являються жовто-оранжеві лисички, з середини літа починають збирати маслюки. У березових насадженнях ростуть підберезники, вздовж лісових доріг найчастіше можна знайти боровиків. На пеньках і деревах ростуть дружні зграйки опеньків. А ще є: білий гриб, польський гриб, рижик смачний, зелениця та сироїжки - біла, буріюча, зелена, їстівна.
Ліс є домівкою для багатьох тварин. Це - полівки, зайці, дикі свині, козуля європейська, лосі, їжаки, борсуки, кроти і борозубки, лисиці, ласки, куниці, вовки. А поміж гілок дерев можна розгледіти лісових птахів: глухарі, рябчики, дрозди, снігурі, яструби, сови, шуліки та ін. Грунти: дернові, дерново-підзолисті, чорноземи, сірі опідзолені, торфово-болотні.
Посилання: Андрієнко Т.Л. та ін.
«Озер вода жива» - К: Урожай, 1990 р. – 176 с.,
Коцун Б.Б., Кашуба Л.І. «Природа Волині»,
Тернопіль: Мальва ОСО, 2001 р. - 128 с.
XII. Література і додатки
Матеріали підготували:
1. Давидович Надія Іванівна - вчитель української мови та літератури.
2. Каць Світлана Олегівна - вчитель зарубіжної літератури та рос. мови.
3. Савлук Ольга Панасівна - вчитель зарубіжної літератури та рос. мови.
4. Видрич Галина Федорівна - секретар сільської ради.
5. Бурко Марія Миколаївна - заступник директора школи з виховної роботи.
6. Редькович Ольга Миколаївна - вихователь дитячого садка.
7. Філюк Галина Василівна - вчитель української мови та літератури.
8. Бурко Мирослава Маркіянівна - вчитель історії.
9. Філозоф Лілія Миколаївна - вчитель англійської мови.
10. Калінчик Оксана Павлівна - вчитель історії.
11. Михалевич Людмила Миколаївна - вчитель біології.
12. Бурко Ганна Яківна - вчитель географії.
Посилання на спогади:
1. Півня Григорія Микитовича (1950 р.н.)
2. Борзовець Валентини Пилипівни (1964 р.н.)
3. Дарчика Миколи Васильовича (1938 р.н.)
4. Літвинець Ольги Антонівни (1940 р.н.)
5. Каць Анастасії Іванівни (1957 р.н.)
6. Дарчика Григорія Олександровича (1938 р.н.)
7. Бурко Степаниди Степанівни (1928 р.н.)
8. Ніколаюк Марії Антонівни (1943 р.н.)
9. Гайдучик Домни Григорівни (1922 р.н.)
10. Зуб Ганни Олексіївни (1935 р.н.)
11. Повх Марії Семенівни (1924 р.н.)
12. Калінчик Ольги Констянтинівни (1936 р.н.)
13. Філозоф Марії Григорівни (1944 р.н.)
14. Видрич Галини Федорівни (1961 р.н.)
15. Вакуліч Єлизавети Панасівни (1927 р.н.)
16. Філюк Федіра Петровича (1932 р.н.)
17. Буднік Тетяни Василівни (1934 р.н.)
Використана література:
1. Документи сільської ради.
2. В.Г. Денисюк, І.О. Денисюк «Ратнівська земля». Луцьк «Надстир'я», 2003 р., 1998 р., 1999 р., 2000 р.
4. «Ратнівщина»: історико-краєзнавчий нарис.
5. Н.І. Теодорович «Волинь».
6. Андрієнко Т.Л. та ін. «Озер вода жива» - К.: Урожай, 1990 р.
7. Коцун Б.Б., Кашуба Л.І. «Природа Волині», Тернопіль: Мальва ОСО, 2001р.
9. Мольчак Я.О. «Річки Волині».
10. Ільїн Л.В., Мольчак Я.О. «Озера Волині»: Лімно - географічна характеристика.